Звук павутинки



Категории Вiктор Близнець ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал
(фрагменти) Присвячую цю повiсть трав'яним коникам, хрущам, тихому дощевi, замуленiй рiчечцi — найбiльшим чудесам свiту, якi ми вiдкриваємо в дитинствi Автор.
Срiбний чоловiчок — Дзинь... — Дзiнь... — Буме! Я лежу, сповитий темiнь — темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн давно живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може, пiд лавою, де, згорнувшись клубком, дрiмає Сопуха. Вiн зовсiм не боïться Сопухи i часто спить на ïï м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого нема i вiкна закритi вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiдає на бильце мого лiжка i видзвонює срiбними пiдкiвками. ...Цiкаво, як його звати? — Гей, чоловiчок, як тебе звати? — гукнув я туди, де стоïть дiжа й хитається чорна тiнь. Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi. — Буме! — раптом озвалась крапля. Ага! — зрадiв я. — Тепер знаю: тебе звати Буме. Буме, Бумсик, Бумсюк... Аде твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух затаïв. Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, нi! Вiн умре. Вiн засохне... Я думаю: що, якби нiч — слiпота забрала мене у своï печери i там привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив би сам — самiсiнький... пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i блукав би слiпцем — то страшне. А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку! У нього крильця були жовто- бiлi, а на лапках, на вусах — золотистий пилок. Вiн був такий вертун, такий насмiшник, так виводив мене по двору, поки я не спiймав його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запiчок i... забув. Аж восени, як сушили вишнi, згадав. Кинувся до метелика — що це? Сухi шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi, задихнувся. Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме? Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе не чiпатиму. Нiколи. Ось тобi крихти на лавi, ось молочко у блюдечку — ïж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?
Сопуха Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку, не спиш, мати нагримає й скаже: Ось покличу Сопуху... Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню. А ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги, як у равлика, потиху втягуються, втягуються пiд груди, i шия втягується, i нiс ховається мiж колiнцями. Ти скрутився калачиком, лежиш — нiчичирк. Все в тобi занiмiло, зiщулилось, тiльки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, гак сопе, аж вiтер ходить по хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю голосно щось бурмотiти собi, щоб заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає i пiд подушку. I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то вона чалапає! Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає — бура кудлата Сопуха... Чмихнула, обтрусилася, а тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, — йде, переставляє лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi — Сопуха. Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити? Треба сказати: Буме, за мною! — i стрибнути з лiжка. Так, це страшно, але з вами Буме, i ви командир, i за спиною у вас кiннота, шаблi наголо. Рушайте в атаку, смiливiше!
Крилатi дерева Ми з матiр'ю готуємо обiд. Аж на город, у зелене гарбузиння заïхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося i випинає вгору своï батоги, не видно було б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба — чорна, з жовтим ободком посерединi. Мати сидить поруч на стiльчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече ïй в подiл. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається ïï син, а то б насварилась: Пригаси вогонь, бо хату спалиш! Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю iустим живоплотом, i менi аж на плечi звисають тугенькi гарбузики, стручки квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана, я ïï до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники: Я моряк, красивый сам собою... ...Я стою на палубi, приклавши руку до безкозирки, i груди моï випинаються, i морський вiтрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед — по гарбузинню! Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи у неï злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики. ...Хата наша стоïть над балкою, за хатою крутий спуск до рiчки, i на косогорi чорнiє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, аҐрусом... О, та я забув про вогонь! Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд жару. Я знов напихаю бадилля, i з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гiлля i, одiрвавшись вiд землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горi... цiлий лiс голубих осокорiв (нiде немає таких!), а пiд лiсом нехай було б справжнiсiньке море... i мiй пароплав. Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити), зiтхнув за рiчкою; хай вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не пустить? Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила на очi, щоб не слiпило сонце; на лице ïй упала тiнь, i мати ще строгiша вiд того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: Самого не пущу. Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли, Нема Рекса. Убив його Глипа. Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько — шасть! — присiдаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде, чоботи в нього важкi, як ступи; вiн шкорб-шкорб — так i гребе ногами пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка. Скажеш було: Добридень, дядьку! — не чує. Гукнеш: Добридень, дядьку! — мовчить. Пiдбiгаєш та: Здрастуйте, щоб вам!.. Тодi, як вовк, поверне голову i сердито: Вшша! Це в нього ша! чи пшов геть, не знаю. Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись. Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень, коли люди роблять, вiн спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупає чобiтьми по селу. Каже, вночi я краще бачу. I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком. Такого завидющого мисливця, ïй-бо, немає у свiтi. Коли полюють гуртом i хтось уб'є дичину, а вiн промахнеться, — Глипа свариться до ножiв, божиться, готовий землю ïсти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб його, з особливою мiткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить — не догнати, жбурляє рукавицею, тодi знiмає чобiт — i чоботом, а тодi падає на рiллю i хрипить: Вернись... все 'дно пiйму... Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночi. Бреше... Не такий був Рекс. Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землi розстелить, зажмурить очi — блаженствує. Звiрята облiплять його в усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у гнiздечку; гусеня до теплоï шиï притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь — i на кiнчик собачого носа. Рекс — як мертвий, вухом не здригне: хай собi грiються. Тiльки розтулить око, лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був учений собака. I любив смiшити людей. ...I такого собаку убив Глипа. ...Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло, хтось нетерпляче борсається в гущинi, лiзе, пробирається сюди. Рекс?! Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоïв. Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той сушить своï ступаки на сонцi, запах на все село). — Рекс, пiшли, — сказав я до тiнi, що лежала в моïх ногах, i тiнь слухняно пiшла за мною. Я не обертаюсь, але знаю: пес — той не кинеться одразу наввипередки. Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст — кренделем. Вiн готується до стрибка, очi горять бешкетством. Бiжи, хлопче, бiжи, — написано на Рексовiй мордi, — я тебе попускаю. I я стараюсь, бiжу щодуху, аж пече менi в п'яти. Адам На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай, ми з матiр'ю тут самi, бо що то за сусiди — пiд ярком Глипина хата (а Глипа цiлими днями спить), далi забута й обшарпана оселя староï Сiрохи, у котроï, кажуть, пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi. Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пускає мене туди. Я один блукаю в саду, сам- один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду, iз тремтливого дна, iз живоï сутенi випливають до мене двоє облич. То моï друзi — Адам i Нiна. У мого друга товсте iм'я — Адам. От Нiна — тонке, прозоре iм'я. Попробуйте на язик: Нi-i-iн-на... Правда, бринить, як звук павутинки на вiтрi? А тепер: Адддам... Уявляєш собi величезний, немов козацька могила, дзвiн i його стомлений вечiрнiй голос: ддам!.. Не було в березi кращого мiсця, нiж на броду. Тиха маленька рiчка, де-не-де ковбанi, корчi, холодна тiнь од верби, аж ось i кам'яний брiд. Його видно здалеку. Берег зелений, кушир, осока, латаття, i серед густоï трави — неначе слонова спина. Горбом виступає камiнь — валун. Це починається брiд. На броду мати пере бiлизну. Бува, як розвiшає по кущах та по вербах бiлi покривала й наволочки, глянеш — наче спустились на луг парашути. Я помагаю мамi: бовтаюсь у водi — до зелених сирiт на тiлi. Якщо не купаюсь, то повзаю на колiнах, вивчаю скелi — пороги, водоспади, протоки, острови й печери. ...Я сидiв над своєю протокою. I саме пускав на воду щавлевi листки — швидкi каравели — й проводив ïх помiж скелями, коли раптом упала на мене тiнь. Наче птах став за спиною. Я прищулився й ждав: хто це? — Що ви робите, сер капiтан? — пролунав голос. Голос людський. Це могло б заспокоïти, але гримнув вiн так несподiвано, що мене кольнуло пiд бiк. Я пригнувся i щось замугикав собi пiд нiс (хай не думає той, що я злякався або дуже цiкавий до зайшлоï людини; у мене свiй клопiт — вивести каравели з бурхливоï протоки). — Сер! Зустрiвшись у морi, капiтани вiтають один одного... Здрастуйте! Гм, у нашому селi нiхто не говорить, як на островi Скарбiв. Я повернувся. На березi стояв тонкий цибатий чоловiк, одягнений не по-тутешньому, у свiтло-сiрих штанях, у бiлiй нейлоновiй тенiсцi, на головi небесно-легкий капелюх. Одяг на сонцi просвiчувався, i чоловiк здавався безтiлесним. — Добридень, — сказав я, зручно всiдаючись (тобто обхопивши колiна руками). — Я знаю, хто ви такий. Ви той дядько, що приïхав до баби Сiрохи. — Абсолютно точно! — мовив цибатий, спустився на камiнь, зняв черевики, виставив на сонце кiстлявi синювато-бiлi ноги. — Мм, як тепло! — прижмурився вiн. — Ту ми погрiємо кiсточки. Вiн зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. I тут я загледiв, ще в нього не наше обличчя, ну не таке, як у Глипи, у баби Сiрохи, у мене. Ми за лiто пiд смаглявимось, як горщик на вогнi. А в нього... Не те що бiле, а блiдо-прозоре лице гострий нiс, гостре пiдборiддя, де-не-де синюватi щетинки. Здавалось, вiн нiколи не ви ходив на сонце. — Сер! — сказав чоловiк. — Не називайте мене дядьком, я не заслужив цього почес ного звання. Звертайтесь просто: Адам. Так мене хлопцi кликали в iнститутi. — Адам? — прикахикнув я недовiрливо. — Ви не той... не дурите? — Анi грама. Моє прiзвище Адаменко. Для зручностi — Адам. Був такий перший чоловiк на землi. Це ж непогано — десь i в чомусь бути першим... А вас як звати? — Льонька. — Не годиться. Льонька — щось бiдненько. Будеш Лендом. Капiтан третього рангу Ленд. Звучить? — Ну вас... Смiєтесь з мене. — Грiм на мою голову, якщо я смiюсь! Ви ж капiтан цiєï флотилiï? — I вiн показав на щавлевi листки, що випливли на тиху воду i низкою, як справжнi каравели, приставали до берега. Диви, — подумав я. — А таки догадався, що це флотилiя. Бо в старших так: бачить листок i каже — листок. I не знає, що той листок може бути чим завгодно: на водi — човном, у повiтрi — птахом, а на грудях — орденом... Мабуть, не дурний чоловiк, цей Адам, — подумав я. Адам закасав штани (i литки в нього були синьо-бiлi), закасав штани по колiна й сказав: — Давай побродимо. Он там, — кивнув на чистий пiдводний камiнь. Як чапля, вiн задер i поставив у воду одну довжелезну ногу, голосно ухнув (чого — вода ж тепла), поставив другу ногу, знов примружив очi — хороше!.. I я за ним побрiв на мiлководдя. Течiя тут свiтла, прудка, дзюрчить, гомонить скоромовкою. Вода бистро- бистро обтiкає ноги, лоскоче мiж пальцями, студить розпашiле тiло. Вони побудували греблю. — Завтра, шановний Ленд, — виголосив Адам, — завтра ми зробимо дерев'яний млинок (сьогоднi вже пiзно) i поставимо його пiд лотком. Побачиш, як працює вода на людину. — Як зветься ваша рiчка? — спитав Адам. — Нiяк не зветься. Рiчка та й годi. Хлопцi дражнять — Жаб'яча. — Погано, — сказав Адам. — Подумай: аби не було рiчок, анi джерельця, анi жодного струмка, що б робили люди? Вони вимерли б, як риби на пiску. Рiчка дає нам життя. А ми лiпимося дати ïй навiть iм'я... Послухай зараз: як можна назвати рiчку? — Лопотиха, — вимовив я. — Може, так назвати? — Лопотиха, — повторив Адам. — Добре iм'я. Завтра ж нанесемо на карту нашу рiчку. Щоб знали по всiх свiтах: є на землi тихе й тепле водоймище, яке вiдкрили для людства два капiтани, Ленд i Адам. У мене виникла пiдозра: а може, цей надзвичайно довгов'язий чоловiк справдi прибув з острова Скарбiв, де живуть матроси i продавцi лимонаду? Бо в нас у Шатрищах таких сухоребрих людей нема, це раз. А друге, нiхто не балакає тут, як славетнi капiтани в книжках. Словом, я мав таємну надiю, що ми з Адамом ще помандруємо кудись, невiдомо куди. — Адаме, — починаю розпитувати здалеку, — ви надовго до нас приïхали? Мовчить. Одвернувся, дивиться на верхiв'я дерев, пiдзолоченi сонцем. Розсердився на мене, так чого? Може, не дочув? Я голоснiше: — Ви на врем'я, кажу, приïхали чи будете жить у баби? — Нi, — голос у нього з льодком. — Я приïхав сюди... помирать. Вiн сказав це спокiйно, так спокiйно, що я вiдчув: iз води побiгли дрижнi й холодними змiйками поповзли менi по спинi... Жартує Адам? А голос? Таким голосом не жартують. Адам повернувся до мене. Плечi в нього були опущенi; висохлi руки, як неживi, висiли вздовж тулуба. Я тiльки зараз помiтив: Адам свiтився. Сонце кидало на нього низьке промiння, i в Адама свiтилось прозоре обличчя, свiтились хрящуватi вуха, свiтилось немiчне тiло. Я зрозумiв: Адам не жартує. Його поïдає мертвий огонь. — Розумiєш, Ленд, — прищулив холоднi очi Адам. — Є така невесела штука, називається бiлокрiв'я... Ти бачив, як догорає свiчка? Потроху, поволi полум'я злизує вiск, аж до остатку. Так i хвороба — спалює кров, краплю за краплею, до останньоï кровинки. Лiкарi дивуються з того, що я ще й досi живу... Та, мабуть, недовго вже... Нiна Нi завтра, нi пiслязавтра Адам не прийшов до греблi. Спека. Задуха. Я лежу на каменi. Спираюсь на лiктi, кидаю погляд на рiчку, аж туди, де вона вибiгає з-за пагорба, напружено дивлюсь i бачу: пливе... пливе човник. Тихо прямує пiд вербами, поминає острiвцi водяних лiлей, безшумно виходить на плесо, анi хлюпне, анi бовтне веслом. Сонце всипало рiчку блискiтками, i човник пливе, як мiсяць мiж зорями, i хтось пiдгрiбає веслом, править до нашого берега. Вже недалеко — ось вiн! Повертає до броду, i видно блакитний човник i блакитне весло, i сидить у човнику — хто б ви думали? — дiвчинка. Вона теж блакитна, очi великi й здивованi, у косах — бiла стрiчка. Я й нестямився, як човник заплив у протоку i став. Став пiд скелею, на швидкiй течiï. Дiвчина витягла мокре весельце й поклала на дно човна. I звела на мене голубi очi. — Ти мене кликав? — спитала вона. — Та нi, не кликав... Просто хотiв, щоб ти приïхала. — Ну добре. Прив'яжи, будь ласка, човен, а то понесе за водою. Вона кинула менi ланцюжок, i я прив'язав його до старого кореня, що лiктем виступав iз землi. — Слухай, — сказав я. — Протока вузенька, моя нога ледь пролазить мiж скелями, а як ти запливла сюди? Тiнь пробiгла по ïï обличчi. Вона пригнулась, зняла бiлу туфельку, постукала нею об борт човна, буцiмто вибиває пiсок. Мабуть, не любила, щоб ïï дуже розпитували. Взувши туфельку, дiвчина глянула на камiнь, де я лежав, i спитала: — Що то коло тебе? — Млинок. Вночi потрощило його. — Це Адам тобi зробив, правда ж? — Адам. А звiдки ти знаєш? I знов вона промовчала. Схилила голову, пальцем пiдперла щоку й спитала журливим голосом: — Скажи, чи ходить зараз Адам у капелюсi? — Нi, — вiдказав я. — Не ходить у капелюсi. I взагалi не ходить. Лежить у хатi в Сiрохи. Баба кутає Адама й голосить, синiв своïх згадує... А Сiроха, щоб ти знала, це мати його матерi, або ж баба. I каже Адам, що втiк сюди вiд лiкарiв, бо ганялись вони з уколами; втiк, та бач — застудився. Такий слабий, встати не годен. — Я знаю, — спохмурнiла дiвчина й сумно глянула на потiк води, що падав iз каменя в розколину. — Вiн безпорадний, як дитя. Йому й близько не можна пiдходити до рiчки, а вiн цiлий день пробовтався... а вночi задихався, був гарячий мов жар... I потiм, ще зовсiм хворий, нишком подався на рiчку, щоб збудувати млинок. Хвилi гойдали човник, i дiвчинка гойдалася чи, може, печально хитала головою. — Передай привiт йому, — мовила вона строго, — i ще передай: я на нього сердита. Хай береже себе. — Вiд кого ж передати? — Скажи, вiд Нiни. Вiн знає мене. — А-а! Так це ти Нiна! — пiдвiвсь я, здивований. — Ти якось приснилась була менi. Сниться, наче бринить павутинка на вiтрi i тоненько-тоненько виводить: Н-i-iна... — Менi час, — промовила Нiна. — Одв'яжи човен. Коли я подав ïй прив'язь, вона вiдштовхнулась веслом i швидко понеслась з протоки. В блакитному платтi, з бiлою стьожкою в косi, вона стояла в човнi, освiтлена сонцем, i здавалось — пливе по водi свiчка з трепетним вогником. — Прощай! — здаля махнула рукою. — Прощай! — гукнув ïй услiд. — Ще приïжджай! Човник поплив униз по течiï, тiнню промайнув мiж деревами, зник за крутим поворотом. I свiчка, здавалось, погасла. Вдруге вона припливла надвечiр. Вони говорили про Адама, який помирав. — Нiно, — сказав я неголосно. — Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти встаєш i спускаєшся вниз, начебто в погрiб, а гам, серед мороку — густо людей, тих, що померли колись... — Не треба! — здригнулася Нiна, й обличчя в неï стемнiло. — Звiдти нiхто не повертається... Я знала багатьох, я з ними дружила, вони повиростали, i кого вбило, кого хвороба задавила, — нiхто не повернувся. Не смiй помирати, чуєш! — пристукнула вона кулачком i строго глянула на мене. — I Адамовi скажи: хто помре, той бiльше не житиме. Я сидiв ошелешений. Як же так? — думав я. — Куди ж я подiнусь? Ось у мене руки, ноги, голова, на головi чуб i вуха — хiба воно все пропаде? А я, крiм того, бiгаю, кричу, купаюсь, — хiба й це зникне? I нiчого вiд мене не залишиться на землi? Е, нi! Тут щось вона, ця дiвчина, переборщила. Я так i сказав ïй: не вiрю, щоб люди вмирали зовсiм. Нiна замислилась. I сказала повагом: — Так, люди не вмирають зовсiм. Коли вони лягають у землю i самi стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре — яблунi, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп'яхом, кропивою, лишаєм повзучим. Я тупнув п'ятою в землю й викрутив ямку: менi це дуже сподобалось! А що виросте на мiсцi Глипи? — спало чомусь на думку. Повiсть В. Близнеця сповнена рiзноманiтними звуками, полiфонiчна. Звуки жайворонка, неба, рiчки, павутинки зливаються в симфонiю природи, основний закон якоï — життя в усiх його проявах є найвищою цiннiстю.

Метки Звук павутинки, ВIКТОР БЛИЗНЕЦЬ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Звук павутинки